Подагра пов'язана з дефіцитом фруктів
Подагра характеризується відкладенням у різних тканинах і органах кристалів уратів через підвищення концентрації в крові сечової кислоти.
Наявна у людини та інших приматів схильність до розвитку подагри, пов'язана з інактивацією у них, на відміну від більшості ссавців, гена урикази - ферменту, що забезпечує виведення з організму сечової кислоти - є еволюційною платою за адаптаційну здатність більш ефективно накопичувати жирові відкладення в процесі метаболізму фруктози в умовах похолодання клімату Землі в епоху кінця олігоцену - початку міоцену.
Такий висновок зробила група біологів і біохіміків з декількох університетів США, чиє дослідження опубліковане в журналі «Proceedings of the National Academy of Sciences».
Подагра характеризується відкладенням у різних тканинах і органах кристалів уратів через підвищення концентрації в крові сечової кислоти (гіперурикемія), у недостатньому ступені виведеної з організму нирками.
Клінічно подагра проявляється рецидивуючим гострим артритом і утворенням, зазвичай навколо суглобів, подагричних вузлів - тофусів.
У більшості ссавців в організмі присутній фермент уриказа, що забезпечує перетворення сечової кислоти на розчинний і легко виділюваний з організму алантоїн, і тому вони ніколи не хворіють на подагру. Припускається, що в епоху міоцену (близько 17 мільйонів років тому) у предків приматів у гені, що кодує уриказу, відбулися мутації, що привели до його інактивації. У результаті в крові людини і людиноподібних мавп рівень сечової кислоти від трьох до десяти разів вище, ніж у інших ссавців.
Існують різні гіпотези щодо того, чому дефіцит урикази у випадку приматів був підтриманий природним добором, незважаючи на ризик накопичення в організмі сечової кислоти і його такі небезпечні фізіологічні наслідки, як ушкодження нирок, печінки та розвиток подагри. Група під керівництвом Еріка Гоше (Eric Gaucher) з Технологічного інституту штату Джорджія з метою вивчення змін, пов'язаних з секрецією урикази протягом еволюції, зуміла відновити древні версії ферменту, починаючи з тієї, котру виробляв предок усіх ссавців близько 90 мільйонів років тому.
Учені виявили, що в результаті поступового накопичення мутацій у гені, що кодує уриказу, активність ферменту монотонно убувала в ході еволюції, поки в епоху міоцену у предків приматів цей ген не був остаточно виключений.
Гоше і його колеги звернули увагу на ту обставину, що остаточна інактивація гена урикази збіглася з глобальним похолоданням клімату Землі.
Учені припустили, що зниження здатності до виведення сечової кислоти пов'язане з виниклим дефіцитом фруктів і, відповідно, фруктози - основного джерела енергії у рослиноїдних предків ссавців.
Сечова кислота є побічним продуктом розкладання фруктози в печінці, її накопичення в організмі блокує дію інсуліну та сприяє ефективному перетворенню фруктози на жир, тобто збільшує енерговіддачу кожного з'їденого фрукта і, отже, збільшує шанси на виживання.
Для перевірки цієї гіпотези Гоше і його колеги in vitro методами генної інженерії ввели в клітини людської печінки як древні, так і сучасні версії ферменту урикази і установили, що під його дією відбувається зниження рівня метаболізму фруктози та утворення ліпідів.
Учені припускають, що в майбутньому модифіковані форми древньої урикази можуть застосовуватися для терапії подагри.
Крім того, автори думають, що отримані ними результати також підтверджують гіпотезу «ощадливого гена», що пов'язує схильність сучасного людства до ожиріння із закріпленою в геномі з найдавніших часів необхідністю створення запасів жиру на голодний період.
Недавні дослідження виявили негативну роль фруктози і, відповідно, сечової кислоти в розвитку системних порушень обміну речовин в організмі, ведучих до ожиріння, інсулінорезистентності та інших симптомів метаболічного синдрому - провісника діабету.
| Коментарі: 0 шт. | Переглядів: 5619 |
© Газета Домовик 2012-2023